Розвиток дитини Статті Виховання дитини Основа реакції батьків на проблеми з дітьми
Основа реакції батьків на проблеми з дітьми
Рейтинг
25

Поради батькам про те, який спосіб мислення використовувати у складних ситуаціях з дитиною

Основа реакції батьків на проблеми з дітьми

Нещодавно я прийшла додому, провівши останнє заняття чотиритижневого курсу позитивної дисципліни, і впала на диван у сльозах. Я була в розпачі від думки про те, як могла зіпсувати те, що роблю так часто, і з чим, як я вважала до цього моменту, непогано справляюсь. Мій мозок прагнув перейти до аналізу того, що ж пішло не так.

Однак, минаючи процес роздумів, що покликаний сприяти особистісному розвитку, мозок вирішив одразу ж перейти до засудження. Як ти могла піти на конфронтацію зі слухачами, коли сама щойно вчила їх того, як уникати протиборства й зіткнень зі своїми дітьми? Як ти могла дозволити собі так емоційно залучитися, що вийшла з ролі координатора й вдалася до суперечок? Одне суцільне «як ти могла»!

Десь глибоко всередині голос розуму смикнув мене і сказав: «Іди спати, а завтра вранці подивишся на це свіжим поглядом». Інший голос випалив у відповідь: «Ні, ти повинна розібратися з цим просто зараз! Якщо ти цього не зробиш, то ніколи нічого не навчишся!».

Ви коли-небудь відчували таке почуття із приводу виховання дітей? «Якщо я не дам моїй дитині цей урок просто зараз, вона не навчиться ніколи», «Якщо я залишу без покарання _____, то вона все життя буде _____!». Звучить знайомо?

Ось і я запанікувала з приводу свого заняття: з цим треба розібратися просто зараз. Це було чіткою ознакою того, що я перебуваю не в тому стані, щоб вирішувати цю проблему, і ось чому: голос, який казав мені «просто зараз або ніколи», – це був голос тривоги. Він може звучати гнівно, ви можете відчувати, як ніби все ваше життя залежить від того, прислухаєтесь ви до нього зараз чи ні. Але насправді це просто емоції, які примушують нас якось діяти.

Як я опинилась у цій ситуації?

Я прокинулась наступного ранку з готовністю використовувати цю ситуацію з метою навчання, і в мене одразу ж виникло бажання провести паралелі з вихованням дітей. Я часто чую миттєві панічні запитання батьків: «Що мені робити просто зараз, у даний момент? Що мені робити з ними, щоб змусити їх вчитися?». Ключове слово тут «робити». Коли емоції напружені, коли ми виходимо із себе, коли ми засмучені, голос усередині нас кричить: «Зроби що-небудь просто зараз, негайно, або буде гірше».

Хоча ми можемо переконувати себе в тому, що слово «робити» в той момент пов'язане з дисциплінуванням наших дітей, насправді воно пов'язане з нами самими. Ми входимо в режим «бий, біжи або замри», і наш мозок каже нам про те, що для виживання необхідно щось робити – або я «вгризаюсь» у дитину («б'ю»), або дозволяю їй залишитись безкарною («біжу»). Проблема полягає в тому, що жодна з цих реакцій не пов'язана з нашими дітьми. Ці реакції мають відношення виключно до нас самих, вони не вчать дітей нічого, крім страху, сорому й того, що коли вони помиляються, то не гідні нашої поваги й уваги.

Я вважаю, всі погодяться з тим, що не цього ми хочемо навчити наших дітей. То як же ми потрапляємо в подібні ситуації з дітьми, або, як у моєму випадку, зі слухачами? Ось у чому секрет: наш мозок передбачений для таких реакцій. Реакція «бий, біжи або замри» є вкрай ефективною в реальних випадках небезпеки. Наш зір загострюється, відволікаючі фактори ігноруються. В організмі починає вироблятись адреналін, щоби підготувати нас до втечі або відбиття атаки. Наше дихання частішає, а наші інстинкти прискорюються. Ми переходимо у стан підвищеної готовності впоратися із небезпекою. Цей процес обумовлений роботою найбільш примітивних ділянок нашого мозку.

Оскільки система самозбереження працює в максимальному режимі, префронтальна кора головного мозку «відключається» й випадає з процесу. Ця ділянка є новітньою частиною мозку й відповідає за раціональне мислення, вирішення проблем, навички спілкування, моральність, здоровий глузд, розуміння та ряд інших передових навичок. У реальній надзвичайній ситуації цю ділянку мозку корисно відключати. Адже ніхто не хоче зануритись у нескінченний внутрішній діалог і глибокі роздуми, коли все, що дійсно необхідно робити, це захищати своє життя.

Але ось у чому проблема: наш мозок входить у режим «бий, біжи або замри» навіть при уявних загрозах нашій безпеці. Через високу соціальну природу людини ми потрапляємо в режим «бий, біжи або замри», коли наші діти знаходяться в суб'єктивній небезпеці, навіть уявній, наприклад: «Якщо я не навчу дитину ходити в туалет просто зараз, вона піде в університет у підгузниках, ніхто не полюбить її, у неї не з'являться друзі і в житті вона залишиться самотньою». Або: «Якщо я не примушу дітей поважати мене й не навчу їх хороших манер просто зараз, вони все життя будуть неввічливими з іншими людьми, ніколи не знайдуть хорошу роботу і в результаті залишаться жити в моєму домі, і я, як і раніше, буду змушена миритися з цією нестерпною поведінкою».

І коли ми готові відбити загрозу, виникає велика проблема: наш мозок вважає, що загроза – це наші діти. Ми відчуваємо приплив адреналіну і, перш ніж самі це усвідомлюємо, починаємо читати нотації, кричати, звинувачувати й робити все те, що руйнує наші взаємини з ними.

Ми знаємо, що невідкладність і паніка, які ми відчуваємо в такі моменти, не допомагають нам навчати дітей найкращим чином. Так чому ж ми входимо в режим «бий, біжи або замри», коли жодної реальної загрози не існує? Ось запитання, яке я поставила перед собою, коли спробувала зрозуміти, що пішло не так на моєму занятті. Відповідь, яка виникла в моїй голові – це страх. Загроза, з якою наш мозок так відчайдушно бореться, – це страх невдачі. «А якщо я роблю це неправильно? А якщо я все зіпсую? А якщо я не зможу зробити це взагалі?».

Коли справа доходить до виховання дітей, реальний страх, з яким ми зіштовхуємося, – це «А раптом я зазнаю невдачі у вихованні дітей?». І це не дрібниці! Цей страх просто величезний. Для більшості з нас це дуже страшне питання навіть для усвідомлення. Тому ми захищаємо себе будь-якою ціною.

А якби ми жили по-іншому?

Я проводжу багато часу, думаючи про сучасну культуру виховання, і повністю впевнена в тому, що доки в батьків залишаються страхи й сумніви, їх тривога просто безмежна. Важко відмовитись від спонукань типу «Зроби це або твоя дитина зазнає невдачі», які ми відчуваємо щодня. Але через півроку ми, швидше за все, будемо чути протилежну пораду. Усе це заважає нам по-справжньому прислухатись до самих себе, не кажучи вже про те, щоб довіряти собі. Якщо ми дійсно хочемо прогресувати, то повинні ставити собі запитання, яке так паралізує нас: «А якщо я зазнаю невдачі у вихованні?».

Узагалі, що означає «зазнати поразки як батьки»? Я вважаю, що відповідь для кожного з нас різна й залежить від того, як ми визначаємо для себе обов'язки батьків. Якщо наша робота полягає в тому, щоб іти по життю з легкістю й досконалістю, не робити помилок у вихованні, почуття невдачі буде постійно нагадувати про себе. Якщо це почуття призводить нас до виховання зі страхом, прагненням уникати помилок за будь-яку ціну, ми ризикуємо передати цей сором нашим дітям.

Що станеться, якщо ми будемо вважати своїми обов'язками у вихованні те, що підказує нам серце? (Дії людей стають позитивними, коли вони почуваються добре.) А якщо ми почнемо розглядати себе в якості тренерів і наставників, які супроводжують дітей по всіх закутках людського буття? А якщо ми визнаємо, що помилки й невдачі є такою ж частиною життя, як успіх, і ми рідко досягаємо своїх цілей без подолання перешкод на шляху? Що буде, якщо ми зможемо відпустити страх невдачі й повірити, що наші помилки насправді – це наші найбільші можливості для навчання?

Істина полягає в тому, що не помилки визначають те, наскільки вправні ми батьки, а те значення, яке ми їм надаємо, уроки, які ми з них витягуємо, і гнучкість, яку ми демонструємо, коли реагуємо на них наступного разу. Це те, чого наші діти вчаться в нас щодня. Це те, що дозволяє їм приходити до тями після власних помилок і вірити, що вони є частиною процесу навчання. Знання того, що помилки – нормальне явище, дуже надихає дітей!

Тому давайте сміливо приймемо це страшне питання. І коли підкрадається панічний стан «просто зараз», давайте глибоко вдихнемо, щоби страх пройшов, і не будемо «бити чи бігти». Давайте нагадаємо собі, що невдачі й помилки – це величезна частина нашого становлення чудовими батьками.

Саріна Бехар Неткін, консультант з питань виховання дітей

Оцініть публікацію
Рейтинг статті: 5 з 5 на основі 5 оцінок.

Развитие ребенка
20.05.2016

Генератори практичних завдань
Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів


Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Розвиток дитини»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Розвиток дитини

Дякую,
не показуйте мені це!