Розвиток дитини Статті Виховання дитини Основні помилки наставництва над дітьми
Основні помилки наставництва над дітьми
Рейтинг
195

Три величезні помилки, які ми здійснюємо при наставництві над дітьми, і способи їх виправлення

Основні помилки наставництва над дітьми

Якось один батько супроводжував свою дитину молодшого шкільного віку по дорозі від дому до автобусної зупинки за допомогою... безпілотного вертольота із вмонтованою камерою. Він хотів переконатись, що його син приходить на зупинку цілим і неушкодженим. Своїм учинком цей батько надав нове значення терміну «батько-вертольотчик» (батько, який надмірно «тремтить» над своїм дитям, «кружляє» над дитиною у вигляді цілодобового спостереження за нею за допомогою сучасних засобів зв'язку (мобільного телефону, електронної пошти й т. п.)).

Іноді участь деяких сучасних батьків і вчителів просто захоплює. Однак ми повинні усвідомлювати ненавмисні наслідки нашого залучення до життя дітей. Ми хочемо для них кращого, але дослідження показують, що наш стиль «надмірного захисту й надлишкового взаємозв'язку» їм лише шкодить. У цій статті зазначено три величезні помилки, яких ми припускаємось, здійснюючи наставництво над сучасним поколінням дітей, а також описані способи їх виправлення.

1. Ми занадто мало ризикуємо

Ми живемо у світі, який попереджає нас про небезпеку на кожному кроці. Токсично. Висока напруга. Вогненебезпечно. Слизько, мокра підлога. Обережно, пофарбовано. Попереду крутий поворот. Не заходити. Небезпека. Заклопотаність під гаслом «Безпека насамперед» почалась більше тридцяти років тому, коли розгорівся скандал у зв'язку з тим, що в молоці деяких компаній було виявлено вміст препарату тайленол. З того часу в деяких країнах на упаковках з молоком почали малювати дитячі обличчя, щоби переконати покупців в його безпеці. Ми стали боятись утратити наших дітей. Тому ми одягаємо на них наколінники, ремені безпеки й шоломи... навіть за обіднім столом. (Насправді, це жарт). Але це ж правда. Ми ізолювали наших дітей від небезпеки.

Якщо вам за тридцять, ви, імовірно, ходили у школу пішки, грали на дитячих майданчиках і стрибали з вишки в басейні. Якщо ви молодші, то навряд чи робили щось вищевказане. Але хіба з того часу світ став набагато небезпечніше? За статистикою, ні. Просто в нашому суспільстві з'явились поширені упередження проти надання дітям незалежності – і наслідки таких упереджень для наших дітей дуже серйозні.

На жаль, надмірна опіка молодих людей має на них негативний вплив.

Діти батьків, які всіляко уникають ризикованих ситуацій, мають більш низькі результати із ЗНО, трохи рідше вступають у ВНЗ, ніж діти батьків з толерантним ставленням до небезпек. Власне, відраза до ризику заважає батькам робити невизначені інвестиції в людський капітал своїх дітей, їх знання та навички. Дослідники припускають, що ставлення до ризику відображає когнітивні здібності. На жаль, одних досліджень недостатньо, якщо ми самі не змінимо своє ставлення до небезпек. Дорослі продовжують голосувати за те, щоби з дитячих майданчиків і парків прибрали все «небезпечне» ігрове обладнання, щоб уникнути нещасних випадків з дітьми. Дорослі просять учителів припинити використовувати червону пасту при перевірці й оцінці дитячих робіт і навіть припинити використовувати слово «ні» у класі. Хоча можна зрозуміти намір захистити учнів, але ми терпимо нищівну невдачу при підготовці таких дітей до життя у світі, переповненому небезпеками.

Психологи виявили, що в дитини, яка ніколи не гуляла у дворі, ніколи не розбивала коліна й нічого собі не травмувала, до настання дорослого віку часто формується та чи інша фобія. Молоді люди, які ніколи не грали в «дитячих містечках» і на майданчиках, бояться адекватних небезпек і зобов'язань. Правда в тому, що діти повинні падати, щоб дізнатись, що це нормально; підліткам необхідно іноді розривати відносини із хлопцем або дівчиною, щоб оцінити емоційну зрілість, яка потрібна для тривалих відносин. Біль насправді – це важливий учитель. Візьмемо наш організм. Якщо ви не відчуваєте болю, то можете обпектись або наступити на цвях і вчасно не потурбуватись про травму й інфікування. Біль є частиною здоров'я та зрілості.

Точно так само прийняття обміркованих небезпек є частиною дорослішання. Більше того, це відіграє величезну роль. У дитинстві треба турбуватись про безпеку й самооцінку, але коли дитина дорослішає, ризик і досягнення стають необхідними для формування її особистості та впевненості в собі. Оскільки батьки виключають «ризики» із життя дітей, у підлітків у подальшому психологи виявляють характерний симптомокомплекс – максимум зарозумілості й низьку самооцінку. Діти стають нахабними, але їх внутрішня впевненість у собі дуже низька, тому що вона зруйнована переглядом роликів в Інтернеті та відсутністю реальних значущих досягнень.

За даними дослідження Університетського коледжу Лондона, ризикована поведінка найбільш властива для підліткового віку. Підлітки схильні приймати більше небезпек, ніж будь-яка інша вікова група. Їх мозок запрограмований на це. Це частина їх дорослішання. У підліткові роки діти повинні перевіряти й випробовувати кордони, цінності, шукати свою особистісну ідентичність, самовизначатись. Це той вік, коли вони повинні вчитись на досвіді й наслідках певної поведінки. Наша відмова дозволити їм приймати небезпеку пояснює, чому так багато молодих людей віком від 22 до 35-ти років продовжують жити вдома з батьками, не поспішають починати свою кар'єру або ще не мали серйозних відносин. Нормальне прийняття небезпеки в чотирнадцять чи п'ятнадцять років могло би підготувати їх до прийняття рішень про відхід з батьківського дому, початок кар'єри, весілля й т. п.

2. Ми занадто швидко приходимо на допомогу

У сучасного покоління молодих людей не розвинені деякі життєві навички, якими володіли діти тридцять років тому, адже сучасні батьки постійно втручаються в життя своїх дітей і вирішують проблеми замість них. У дітей пропадає необхідність самостійно долати труднощі. Ось кілька ілюстрацій на підтвердження цього факту.

Є студенти, які у своєму житті самостійно не заповнили жодної анкети, не написали жодної заяви. Бажаючи допомогти й не нашкодити своїм дітям, батьки завжди роблять це замість них.

Одна першокурсниця, отримавши оцінку «3» за курсову роботу, відразу ж зателефонувала матері, зробивши це безпосередньо з аудиторії посеред заняття. Після того як вона примусила всю групу вислухати її скарги із приводу поганої оцінки, перервавши заняття, вона простягнула професору мобільний телефон і сказала: «Мама хоче порозмовляти з вами». Очевидно, мама вирішила домовитись про оцінку.

Консультант у приймальній комісії Гарвардського університету розповідав, що один абітурієнт під час відповідей на запитання дивився йому прямо в очі. Від чого консультант вирішив, що мати хлопчика, мабуть, навчила його підтримувати зоровий контакт під час спілкування, тому що він практично після кожної своєї відповіді опускав очі. Пізніше консультант дізнався, що мама хлопчика просто написала йому відповіді на всі запитання за допомогою смс.

Декан університету розповів, що мати одного з його студентів зателефонувала йому та сказала, що за прогнозами погоди вдень буде дуже холодно. Потім вона спитала, чи не може він простежити, чи прийшла її дитина на заняття у светрі. Вона не жартувала.

Це може здатися грубим, але зайва допомога й надмірне потурання – одна з найпідступніших форм жорстокого поводження з дітьми. Це «виховання в короткостроковій перспективі», воно жодним чином не передбачає розвитку лідерських якостей – надання дітям необхідних інструментів і навичок для самостійного вирішення проблем. Так, як атрофуються м'язи при відсутності тренування, дитячі соціальні, емоційні, духовні та інтелектуальні «м'язи» аналогічним чином можуть зменшуватись у розмірах, якщо не використовувати їх систематично. Наприклад, якщо в десять-одинадцять років дитина щодня після школи грає з однолітками у футбол, вона оволодіває навичками вирішення конфліктних ситуацій. Дітям треба ділитись на команди, вибирати суддю, вирішувати спірні моменти. Так вони вчаться вирішувати конфлікти. Їм просто доводиться робити це. Але буває, що коли сучасна дитина виходить на вулицю, поруч з нею постійно присутні чотири мамки й няньки, готові вирішити будь-який конфлікт замість неї.

Фактично, якщо учні, а потім і студенти відчувають постійну опіку дорослих, їм це починає подобатись. А кому таке не сподобається? Вони вчаться вирішувати міжособистісні конфлікти за допомогою батьків, вони вчаться домовлятись із викладачами про додатковий час, більш м'які правила, додаткові бали й легкі способи отримання хороших оцінок знову ж таки за допомогою батьків. До речі, це лише підтверджує, що ці діти розумні. Вони просто приймають правила гри. Рано чи пізно діти звикають до того, що їх постійно хтось рятує: «Якщо я не впораюсь чи не досягну мети, дорослі згладять для мене ситуацію й допоможуть уникнути будь-яких наслідків мого вчинку». Хоча насправді це ніяк не схоже на те, як влаштований світ. Насправді це калічить наших дітей.

3. Ми занадто захоплюємося нашими дітьми

Рух за розвиток самооцінки дітей почався досить давно, ще тоді, коли підростало повоєнне покоління, однак прижився в нашій шкільній системі в 1980-х роках. Ми вирішили, що кожна дитина повинна відчувати себе особливою незалежно від того, що вона зробила, після чого діти почали часто чути від нас:

  • «Ти чудовий!»
  • «Ти розумний»
  • «Ти талановитий»
  • «Ти супер!»

​Відвідайте будь-яку церемонію нагородження на дитячих змаганнях, і ви скоро зрозумієте: переможцями стають усі. Усі отримують кубки. На всіх вдягають медалі. Ми хочемо як краще, але недавні дослідження показують, що цей метод веде до непередбачених наслідків. Також дослідження виявили несприятливі результати необдуманої похвали.

Дві групи учнів п'ятого класу пройшли однаковий тест. Після цього одній групі сказали: «Ви, судячи з усього, розумні». Іншій групі сказали: «Ви, судячи з усього, наполегливо працювали». Потім дітям запропонували пройти другий тест. Було сказано, що другий тест складніше, ніж перший, і проходити його можна за бажанням. Дев'яносто відсотків дітей, які чули про себе «Ви, судячи з усього, розумні», вирішили не проходити тест. Чому? Вони боялись не виправдати позитивну думку, що склалася про них. Із другої групи більшість дітей вирішили пройти тест, і хоча вони впорались не дуже добре, дослідники чули, як діти бурмотіли собі під ніс: «Це мій найулюбленіший тест». Їм сподобався кинутий їм виклик. Зрештою, дітям дали третій тест такої ж складності, як і перший. Яким же був результат? Перша група дітей, яким сказали, що вони розумні, упоралась гірше. Друга група впоралась на 30 % краще.

Дослідники дійшли висновку, що наші висловлювання про дітей повинні бути спрямовані на фактори, які вони здатні контролювати. Коли ми кажемо: «Ви, судячи з усього, наполегливо працювали», ми хвалимо зусилля, які діти повністю контролюють. Це змушує їх докладати ще більше зусиль. Коли ми хвалимо дитину за розум, спочатку це може надати трохи впевненості, але, зрештою, призводить до того, що дитина починає менше старатися. Вона каже собі: «Якщо я не можу впоратися з цим легко, я не хочу цього робити».

Більше того, діти помічають, що мама – це єдина людина, яка вважає їх «особливими» і «чудовими». Більше ніхто так не каже. Вони починають сумніватись в об'єктивності своєї матері; так, вони почувають себе прекрасно в даний конкретний момент часу, але це ніяк не пов'язане й не відповідає реальності.

У Вашингтонському університеті були проведені дослідження префронтальної кори головного мозку, яка контролює центр задоволень. Виявляється, мозок повинен зрозуміти й засвоїти, що слова, які призводять до фрустрації, можна проаналізувати і в результаті впоратись із ними. Тобто центр задоволень нашого мозку вчиться казати: не можна здаватись, не припиняй спроб. Людина, яка отримує дуже багато нагород у період дорослішання, не буде наполегливою, тому що кидає будь-яку справу, якщо не отримує винагороду – її мозок не навчений долати перешкоди.

Коли ми занадто захоплюємось нашими дітьми, вони, урешті-решт, учаться шахраювати, перебільшувати, брехати й уникати складної реальності. Вони просто не вміють сміливо дивитись в обличчя труднощам. При розгляді цієї проблеми як приклад і корисну метафору можна застосувати поняття «вакцинація». При вакцинації медсестра вводить вакцину, що містить невелику дозу того самого збудника захворювання, який ваш організм повинен навчитись долати. Це добре. Тільки так ми розвиваємо імунітет до хвороби. Точно так наші діти повинні бути щеплені малими дозами труднощів, відстрочених задоволень своїх бажань, дозами проблем і незручностей, щоб у результаті знайти сили протистояти їм.

Вісім кроків до здорового керівництва

Очевидно, не можна дозволяти дітям приймати такі негативні небезпеки, як куріння, вживання алкоголю, наркотиків і т. п. Крім того, бувають ситуації, коли наші діти дійсно потребують нашої допомоги або підтримки. Але підлітки обов'язково захочуть розправити крила. Необхідно дати їм таку можливість, дозволивши пробувати все (в межах розумного) самим. Ось кілька простих ідей, які допоможуть вам у цьому.

1. Допомагайте дітям приймати обдумані ризики. Обговорюйте з ними такі ризики, але дозволяйте приймати їх. Ваше основне завдання полягає в тому, щоб підготувати дитину до того, як насправді влаштований світ.

2. Обговорюйте, як діти повинні навчитись робити вибір. Діти повинні бути готовими й до перемоги, й до поразки, до того, що не завжди можна отримувати все те, чого вони хочуть, зіштовхуватись із наслідками своїх рішень.

3. Діліться своїм власним «ризикованим» досвідом підліткових років. Поясніть його. Тому що ми повинні не просто впливати на дітей, ми повинні робити на них найкращий вплив.

4. Замість матеріальної винагороди проводьте час разом. Будьте обережними, щоб не навчити дітей того, що негативні емоції можна вилікувати походом у магазин.

5. Виберіть варіант позитивного ризику та піддайте йому дітей (наприклад, спорт, робота й т. п.). Вам, можливо, доведеться підштовхнути їх, але змусьте їх використовувати нові можливості.

6. Не дозволяйте почуттю провини перешкодити вам правильно керувати своїми дітьми. Ваше завдання полягає зовсім не в тому, щоб відчути себе комфортно, давши дітям те, що примушує їх самих відчувати себе добре, або відчувати себе краще, коли ви це забезпечуєте їм.

7. Не нагороджуйте дітей за звичайні вчинки. Якщо ваші відносини засновані на матеріальній винагороді, діти не будуть відчувати ні внутрішньої мотивації, ні безумовної любові.

8. Підтримуйте грамотне прийняття небезпек і великі зусилля. Допомагайте дітям знаходити в цьому переваги й пояснюйте, що вихід із зони комфорту, як правило, завжди виправданий.

Висновок. Ваша дитина не повинна любити вас кожну хвилину. Вона може впоратись з розчаруванням від поразки, але вона не впорається з наслідками вашої надмірної опіки. Тому нехай діти падають, програють і борються за те, що дійсно важливо для них. Якщо ми ставимось до наших дітей, як до тендітної вази, вони, безумовно, виростуть хиткими дорослими людьми. Ми повинні підготувати їх до життя у світі, який їх чекає. Нашому світу потрібні життєстійкі люди.

Оцініть публікацію
Рейтинг статті: 4.9 з 5 на основі 40 оцінок.

Розвиток дитини
12.02.2016

Генератори практичних завдань
Коментарі
Аватар
Залишилось 2000 символів. «Правила» коментування
Ім’я: Заповніть, або авторизуйтесь
Код:
Код
Немає коментарів


Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Розвиток дитини»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Розвиток дитини

Дякую,
не показуйте мені це!